Із селян у «протестанти» та «психопати»: семіотичні трансформації селянських релігійних рухів у православному дискурсі кінця XIX — початку XX століття

UKR: Метою дослідження є аналіз дискурсивних механізмів, за допомогою яких православні богослови, місіонери та сектознавці другої половини XIX — початку XX століття формували образ селян-сектантів, інтерпретуючи їх як носіїв «протестантизму» або як психічно хворих — «психопатів». У центрі уваги — дискурсивні механізми, за допомогою яких синодальна церква адаптувала несистемні релігійні практики до умов модернізації, що супроводжувалася сцієнтистськими тенденціями та інституційними змінами. Дослідження розглядає, як православні богослови, місіонери та сектознавці формували образ селян-сектантів, спираючись на західні інтелектуальні конструкти, такі як протестантизм, та на медичну патологізацію екстатичних практик. Наукова новизна полягає в систематичному аналізі православних дискурсивних практик із акцентом на семіотичні аспекти категоризації локальних релігійних рухів, таких як штундизм, мальованство чи пашковство. Встановлено зв’язок між формуванням сектознавства як академічної дисципліни та конструюванням уявлення про протестантизм як узагальнену модель сектантства, а також кореляцію між позитивістськими ідеалами епохи та тенденцією до пояснення релігійного екстазу через психопатологію, що підкріплювалася співпрацею церкви з психіатричними інституціями. Висновки дослідження показують, що інтерпретація селянських релігійних рухів як протестантських або патологічних форм була частиною ширшої стратегії синодальної церкви з уніфікації релігійного розмаїття в імперському суспільстві. Ці моделі не лише спрощували складну картину селянських вірувань, а й створювали теоретичне підґрунтя для місіонерської діяльності, відображаючи модернізаційні процеси, що охоплювали соціальні, інтелектуальні та релігійні сфери тогочасного життя.

ENG: The purpose of this study is to examine the semiotic transformations of peasant religious movements in the southern Russian Empire during the late 19th and early 20th centuries within the official Orthodox discourse, where these movements were categorized as manifestations of «Protestantism» or «psychopathology.» The research focuses on the discursive mechanisms through which the Synodal Church adapted non-systemic religious practices to the conditions of modernization, influenced by scientistic trends and institutional shifts. It explores how Orthodox theologians, missionaries, and sectarian scholars constructed the image of peasant sectarians by drawing on Western intellectual constructs, such as Protestantism, and by pathologizing ecstatic religious practices through a medical lens. The scientific novelty lies in a systematic analysis of Orthodox discursive practices, with an emphasis on the semiotic dimensions of categorizing local religious movements, including shtundism, malyovantstvo, and pashkovism. The study establishes a connection between the academic formation of sectarian studies and the construction of Protestantism as a generalized model of sectarianism, alongside a correlation between the positivist ideals of the era and the tendency to interpret religious ecstasy as psychopathology, reinforced by collaboration between the Church and psychiatric institutions. The findings demonstrate that interpreting peasant religious movements as Protestant or pathological was part of a broader strategy by the Synodal Church to unify the diversity of religious beliefs within the imperial society. These interpretative models not only simplified the complex landscape of peasant faith but also provided a theoretical foundation for missionary activities, reflecting the broader modernization processes that encompassed the social, intellectual, and religious spheres of the time.